a Стомлене місто вже спить і таємн[F*]ичо мовчaить,
  Лише підмрFугують в тьмEі ліхтарaі.
a Я по бруківці іду, свої печFалі несaу,
  Холєра Fясна, самEотньо менaі.

То вже не раз і не два, втікаю з хати - дарма.
Від себе, певно, ніде не втечеш.
Моя княгине ночі, ти знов прийшла уві сні,
Чому так довго ти мучиш мене?

Приспів:
Дdе вже ти є, дaоле моя?
Дdавно тебе шaукаю я,
Дdоле моaя,
ДFоле моя кохCана.
Дdоле моEя кохaана.

Мене бентежить твій жест - піднятий догори перст,
Неначе світло до мене вночі.
Кличеш мене за собов. Таки своє - про любов,
А я в трусах, і незручно мені.

Я простирадлом, як грек, обидві руки вперед,
Кажу "Я йду вже, княгине, я йду".
Я - обнімати тебе, ти - цілувати мене,
І в цей момент я чолом об стіну.

Приспів.

І вже заснути ніяк. Кручуся так або сяк,
Перед очима бринить силует.
За олівець і папір, але не можу, ні-ні,
Я зобразити ніяк твій портрет.

Знайомий мій психіятр сказав: "Ти просто вар'ят.
Тобі потрібно дівчину просту".
І ось іду я сумний, зденервований такий,
І більше кави я на ніч не п'ю.

Приспів.

Птахи вже не гомонять, напевно міцно вже сплять,
Щоб зранку знов милувати аш слух.
А я звіздаю собі тихенько так: "...".
Княгине ночі, тебе я знайду.

Приспів.