Тиха вода, тиха вода
Бережечки зносить,
А у війську козаченько
Коменданта просить:
– Пусти ж мене, коменданте,
Із війська додому.
Пише листи дівчинонька,
Що тужить за мною.
– Як же ж тебе, козаченьку,
Я пустити маю,
Коли ж другим козаченькам
Ти завдаєш жалю.
Ой у полю без весельця
Човен ставом плине.
Сохне, сохне козаченько,
На чужині гине.
Ой сох козак молоденький
Та штири неділі,
Поки не вмер та не згинув
В полі на могилі.
Помер, помер гусарина
Та в неділю вранці.
Поховали козаченька
При зеленій дубравці.
– Ой мій милий товаришу,
Та вчини ж мою волю:
Виведь коня вороного
За тілом за моїм.
Тіло несуть, коня ведуть,
Кінь головку клонить.
За ним, за ним його мила
Білу ручку ломить.
Ізломила білу ручку
До мизільного пальця:
– Нема мого миленького
Та нема ж і коханця.
– Коли б була зозуленька,
Та коли б була сива,
Полетіла на Вкраїну,
Чи не знайшла б сина.
Полетіла й на Вкраїну,
Та й сказала: "Ку-ку!"
– Подай, сину-козачино,
Та подай білу руку.
– Ой рад би-м я, моя мати,
Та й обидві подати, –
Насипали сирої землі,
Та не можу підняти.
Ой чий же той кінь вороний
По табуну в’ється?
Чи не того гусарини,
Що з французом б’ється?
Ой чиї ж то підковоньки
На камені знати?
Чи не того козаченька,
Що плакала мати?