Як я, браття, раз сконаю,
Занесіть мня, де я знаю,
Та й просіте там трошки глини,
Як для мене, сиротини.

Ви мня, братя, закопали
Та й додому повертали,
Аж приходить моя мила,
Дивить, дивить – то могила.

А она си подумає:
"Хто ту, бідний, спочиває?
Ані плити, ані рути,–
Тутки мусить жовняр бути".

І помалу, помаленьку
Піде слеза по личеньку;
Уломила яворини,
Як для мене, сиротини.

Явір виріс, зеленіє,
Сонце світить, сонце гріє;
Люди ходя зілє рвати,
Миленької не видати.

Аж прилетить соловіє,–
Місяць світить, місяць мріє,–
А оно си заковало,–
Так она лиш, так бувало.

У могилі добре бути:
Нич не видко, нич не чути,
Ні пташати, ні дівчати,–
От як жовняр-сиротяти.