Ой по небесному шляху, через чорний ковиль
Їдуть фіри чумацькії мальовані.
Ой та їдуть вони, космічних звірів поганяють,
Що то їх турецькії люди волами називають.
Легенько вони ступають, до сонечка-Ярила поспішають,
Дари йому везуть-зберігають.
І не торкне їх орда татарськая, ні неволя бусурманськая,
Бо везуть вони книги чудеснії, усякому чоловіку інтереснії:
Єрмолой, Бермолой, Савгирю і ще тую, що телятино’в обшита,
І ще тую, що телятино’в обшита.

Йой тут лихо велетенськеє придибило
Єдного чумаченька плутонсько’в гарячко’в прибило,
Очі йому закрило, язика висолопило.
Чумацький ватаг люльку з рота роняє,
Місячний попіл на полудрабок висипає,
Сльозами-зіроньками рідну землю омиває,
До чумаків промовляє:
"Йой чумаки, що ж нам робити?
Де Петра-свата схоронити!?"

Бистро-єси рішили, що робити.
У великого воза Петра-свата положити,
Другим накрити, у Всесвіта космічного запустити.
Дотепер воно літає, українським чумакам путь до Криму освіщає.
Що то його староста миргородський Великим Возом величає!
Лети, лети звеселяйся, у білі шати вбирайся,
Дума моя превелебная, на тихі води, на ясні зорі,
У світ християнський!