О, невмолимі скам’янілі дні,
Міцна рука над людьми і богами
...Чигає там, у сірій далині,
Лягає горами за нами.

Ми подолаєм знов, ще не одні
Нам скоряться, над все є вірна криця
Та нам також судилося розбиться
Колись і десь об гори кам’яні.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна,
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,
Мідь розтоплена – озеро те ж, в надвечірніх годинах,
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це,
Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,
І для нього судився довічний почвірний колобіг.